День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Відповідно до Указу Президента України від 11.02. 2004 р., 15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Двадцять дев’ять років тому сотні сімей, родин, де підростали майбутні солдати, з полегшенням зітхнули. 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Відтоді ця дата увійшла в новітню історію як День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Щорічно український народ віддає глибоку шану усім без винятку солдатам і офіцерам, рядовим і генералам, робітникам та службовцям, яким судилося пройти вогняне горнило бойових дій в Республіці Афганістан та інших «гарячих» точках планети.
З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від вогняних років афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України, долею одягнених у солдатські шинелі. І куди б не закидала доля наших земляків, яким довелося брати участь у миротворчих операціях, вони завжди чесно й сумлінно виконували військову присягу. За хоробрість, високий професіоналізм, надійність і благородство вони заслужили щиру подяку багатьох народів та примножили авторитет України як країни–миротворця.
Тільки з України в Афганістані воювало 120 тисяч солдатів і офіцерів. З них 3360 не повернуться додому ніколи. 12 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. А тих, хто і зостався живим, моральне каліцтво супроводжуватиме все життя. Та вони не нарікають на долю, не вважають себе героями, хоч рани Афганістану не залікуєш нічим і ніколи.
Надзвичайно жорсткі та виснажливі умови підготовки, перемінний клімат, щоденні думки про смерть і переживання за своє життя робили перебування у «гарячій точці» просто неможливим. Таке зрозуміють тільки ті, хто воював і вижив у ті жахливі роки.
Та найстрашніше те, що ці хлопці не знали, що буде з ними в майбутньому, чи знайдуть вони собі місце у новому житті, житті без війни і смерті. Та всі розуміли одне – це занадто дорога ціна, ніщо не варте того, щоб платити саме такою ціною – ціною того, що відбувалося з ними тоді і що могло бути потім.
Про своє перебування на війні «афганці» не дуже поспішають розповідати. Вони скромно зауважують, мовляв, що тут говорити, війна і є війна – стріляють, убивають. Але навіть із скупих фраз-спогадів стає зрозуміло – кожен з них щохвилинно ризикував своїм життям.